Ідея єдності природи і душевного стану людини у Весняних сонетах Бориса Грінченка презентация

Цикл Б. Грінченка «Весняні сонети» входить до збірки «Під хмарним небом», де чотирнадцять поезій, які змістовно становлять цикл. Наскрізна тема цих ліричних творів – пробудження природи, весняних почуттів у серцях людей, їх готовність трудитися і боротися задля здобуття щастя для всіх знедолених.

Теорія літератури
Сонет – старовинна канонічна форма поетичного твору, що виникла в Італії ХІІІ століття. Це 14-рядковий вірш, написаний п’ятистопним або шестистопним ямбом.
Композиція сонета: перша строфа стверджує певну думку, друга її заперечує, а тривірші дають узагальнений висновок. Суворі канони класичного сонета забороняли вживати двічі одне і те саме повнозначне слово. Стислість сонета, жорсткі обмеження й вимоги дисциплінують думку й уяву митця.
Сонетний цикл – це низка віршів, об’єднаних спільною ідеєю.

У своїх «Весняних сонетах» Борис Грінченко дотримується основних канонів сонета. У його поезіях – чотирнадцять рядків, написаних п’ятистопним ямбом. Що ж стосується композиції, автор її порушує. Письменник не виконує ще одну вимогу до сонету – не повторювати повнозначних слів. Але для веснянки як жанру характерні саме повтори типу «прийди, прийди», «принеси, принеси», завдання яких – закликати дію, про яку говориться. Так, у сонеті «Весна іде! В повітрі молодому» повторюються слова «весна іде».

Цикл «Весняні сонети» Б. Грінченка пронизаний ідеєю єдності природи і душевного стану людини.
Весна іде! Веснянки задзвеніли,
Лунає спів по луках і гаях –
Мов устають нові могутні сили
В людських серцях, придавлених серцях.
«Весна іде! В повітрі молодому»

Іди у гай! Там не самі вже квіти,
І не самі пташки тепер снують,
І не самі веселі й вільні діти
З квіток рясні вінки собі плетуть –
Ні, там тепер зливаються з устами
Уста палкі і, сплівшися руками,
Там пари йдуть серед рясних кущів.
І я іду у нетрю у густую
І звідусіль гучноголосий чую
Природи спів, новий веселий спів.
«Весна прийшла! Гаї зазеленіли».

І все живе. Дзвенять в повітрі згуки,
Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки,
І світ увесь, здається, задзвенів.
Чого ще ждать? Скоріш, мерщій у поле,
Мерщій у степ! Я вп’юсь тобою, воле,
Серед моїх незміряних степів!
«Скоріш! Скоріш! Од сірого туману».

Однак навіть зображуючи весняні пейзажі, радіючи оновленню і красі, які весна принесла, поет не забуває про простих людей, про їхні тривоги і жалі, про їхню біду, недолю і горе.
В степу рвачкий на волі вітер віє,
По світу він гуляє, де схотів,
І бачить: скрізь недоля горе сіє,
І повен світ нещастів і жалів.
О, вітре мій! Тобі нема припини
І можеш ти до бога долинуть, –
Скажи, коли нам ждать тії хвилини,
Що доля всім дасть широко дихнуть?
Ти, може, чув?.. Терпіти вже несила,
І мука всім серця давно стомила,
І вже снаги нема її знести –
Давно вже час!.. Вже серце знемагає…
«В степу рвачкий на волі вітер віє».

Як бачимо, у своїх «Весняних сонетах» Бориса Грінченко використовує такий прийом поетичної мови як паралелізм.
Паралелізм (від грец. parallelos – «що йде поруч» – один із прийомів поетичної мови, що полягає в зіставленні двох явищ шляхом паралельного їх зображення.
Психологічний паралелізм – це один зі стилістичних прийомів. Суть його полягає в тому, що сюжет твору будується на послідовному зіставленні мотивів, картин природи, відносин, ситуацій, вчинків. Зазвичай використовується в поетичних народних текстах.
У циклі Б. Грінченка картини природи й життя людей уподібнюються за допомогою паралелізму.

У поезіях циклу «Весняні сонети» Бориса Грінченка образ весни асоціюється з оновленням життя, з пробудженням нових сил, із надіями на краще:
Десь на селі далеко пісня ллється,
То голосніш, то затиха вона…
Із стін душних на волю серце рветься
Туди, де ніч панує запашна.
О, я піду, бо не піти несила,
Бо і мені ніч зорі засвітила,
Бо і мені сприя весна моя.
Скоріш туди! Як вільно дишуть груди,
Який простір обняв мене зусюди,
Як пахне скрізь і місяць як сія!
«Вже в далині високій сяють зорі».

І світ воскрес! І, працівник великий,
Устав орач і плуг важкий підняв.
Де був колись пустир одвічно-дикий, –
Він борозну найпершу проорав.
І цілини великі скиби чорні
Лягли в степу. Насіння золоте
Впаде на їх, – на ниві неозорній
Хліб дорогий, налившися, зросте.
«І світ воскрес! І, працівник великий».

«Весняні сонети» близькі до усної народної творчості. Як і у веснянках, ліричний герой сонета звертається до весни як до живої істоти: «О, весно, йди! Всі ждуть тебе, кохана».
Наші предки вірили, що весну із вирію на крилах приносять птахи. Цей мотив звучить і у Грінченка:
Весна іде! В повітрі молодому
Далекий крик мандрівних журавлів
Вже розітнувсь: ключем вони додому
У рідний край летять з чужих країв.