Літературна мова. Мовна норма. Культура мови та мовлення презентация

Українська національна мова існує
у вищій формі загальнонародної мови
сучасній літературній мові у нижчих формах
її територіальних діалектах

Літературна мова
Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.
Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю (стандартністю), високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів, наддіалектністю, поліфункціональністю.
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюються специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової та культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський - автор перших великих художніх творів українською мовою ("Енеїда", "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник"). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.
Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше "своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови.

Мовна норма
Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість - головна ознака літературної мови.
Сукупність загальноприйнятих, усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.
Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передавання звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків).
У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь),морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту), лексичні (телефонна трубка і слухавка, масштаб і вимір).

Культура мови та культура мовлення
Успіхи людини в житті, її взаємини з іншими членами суспільства залежать від уміння спілкуватися. Щоб досягти успіху в спілкуванні, потрібно добре володіти мовленням.
Мовлення - це спілкування людей між собою за допомогою мови, тобто процес реалізації мовної діяльності.
Мова є спільною для всіх, хто нею послуговується, а мовлення - завжди індивідуальне, оскільки мовні засоби кожен із нас застосовує по-своєму.
Розвиток і збагачення мови відбувається у процесі мовленнєвої діяльності. Якщо така діяльність засобами певної мови припиняється, мова стає мертвою. Мова живе тільки у мовленні.
«Нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову»

Вивчення мови, збагачення пам'яті різноманітними засобами і способами вираження думок сприяють розвиткові мовлення. Не менш важливе значення має також систематичне й цілеспрямоване практикування в мовленні - спілкування рідною мовою із співробітниками, знайомими, приятелями, родичами, оскільки вміння і навички виробляються лише в процесі мовленнєвої діяльності.
Мовленнєва діяльність репрезентується у спілкуванні. Розрізняють спілкування: вербальне - невербальне, контактне - дистантне, безпосереднє - опосередковане, усне - писемне, міжособистісне - масове, монологічне - діалогічне - полілогічне, приватне - офіційне, інформативне — неінформативне, нормативне - ненормативне, етикетне — неетикетне.

Розрізнення мови та мовлення
Культура мови – галузь мовознавства, що займається утвердженням норм на всіх мовних рівнях.
Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення.
Культура мовлення – передбачає дотримання мовних норм вимови наголосу, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.

Умови досягнення культури мовлення

Правильність – це унормування мови на орфоепічному, лексичному, фразеологічному, словотворчому та стилістичному рівнях.
Точність – це добір слів і речень з метою як найточнішої передачі змісту висловлювання.
Змістовність – це повне розкриття думки без зайвих слів.
Чистота мовлення – це уникнення ненормативних елементів у мові (просторіччя, суржик, діалектизми, жаргонізми, арготизми, мовних дефектів).
Багатство мовлення (різноманітність) – це використання різноманітних мовних засобів, уникнення повторень слів, однотипних конструкцій.

Логічність – це правильність смислових зв`язків між словами і реченнями в тексті.
Послідовність – це виправданий планом висловлювання виклад.
Доречність – це урахування адресності висловлювання, його сприйняття слухачем, читачем.
Виразність – це добір слів і речень з метою як найточнішої передачі думки.
Образність – це оригінальність висловлювання, добір синонімічних відповідників, уникнення однотипності вираження думок.