Громадянське суспільство, як субєкт формування цілей публічного адміністрування. Публічне адміністрування та влада. (Лекція 3) презентация

“Громадянське суспільство – І”
(теоретична концепція) охоплює період з кінця XVII до І половини XIX століття. Його основні положення були сформульовані такими видатними мислителями як Дж. Лок, А. Фергюссон, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Кант, Ф.-Г. Гегель, А. де Токвіль.
Ці мислителі започаткували протиставлення суспільства і держави, трактування як певного типу антиномію (парадокс, нерозвязана суперечність), за допомогою якої суспільна система описується як поділена на дві взаємопов’язані та взаємообумовлені, проте відмінні і, в ідеалі, автономні сфери: політичну і громадську.

Ранні концепції громадянського суспільства наголошували на економіці як його головній складовій частині.
Адже саме тут індивіди проявляли себе незалежними суб’єктами суспільної діяльності і, покладаючись на механізми ринкової саморегуляції, прагнули якомога меншого втручання держави у свої справи.
Функції держави полягали в створенні та впровадженні в життя законів, які оберігали непорушність прав та свобод громадян.
У XVIII столітті поряд з економікою з’явилась інша автономна сфера суспільного життя: сфера громадського неполітичного спілкування з власною громадською думкою.
Усі справи, що вважались об’єктом громадської зацікавленості, було визнано і сферою громадської активності, в яку також не мала втручатися держава. Приватне життя остаточно відокремилось від громадського (публічного), а публічна сфера поділилася на дві: політичну і громадську (сферу відкритості).
Значна увага в цей період була приділена обгрунтуванню моралі, етики повсякденної та політичної культури суспільства

Нероздільність моралі і права, принципи правової держави, що створює сприятливі умови для функціонування громадянського суспільства, обгрунтовували німецькі філософи Іммануїл Кантт та Г. В.-Ф. Гегель.
Гегель виступав за кодифікацію законів, публічність судочинства, створення суду присяжних, формулюючи важливі принципи правової держави, реалізація яких робила можливим функціонування громадянського суспільства.
Його Гегель пов’язував з системою егоїстичних потреб індивідів та з публічною сферою суспільного життя, яка певним чином узгоджувала і регулювала їх задоволення.
Елементами громадянського суспільства, за Гегелем, є:
система потреб;
система правових установ, що здійснює судочинство;
поліція та корпорації.
Гегель звернув увагу на складність та неоднозначність громадянського суспільства, вказав на притаманні йому суперечності і був провісником концепції плюралізму

Французький дослідник Алексіс де Токвіль у 1832 р. написав книгу “Демократія в Америці”, у якій уперше було показано тісний зв’язок і тотожність громадянського суспільства та демократії.
Токвіль започаткував соціо-культурний підхід до розуміння громадянського суспільства, що акцентує увагу на моральному та соціопсихологічному впливові мережі громадських асоціацій, зайнятих вирішенням “малих” справ. Така інтерпретація видається доречною при розгляді громадянського суспільства як “стратегії переходу” до демократії в посткомуністичних суспільствах, бо вона акцентує увагу не стільки на негативних функціях громадянського суспільства (бути противагою владі, служити забороном проти диктатури), скільки на позитивних (створювати громадянську культуру, формувати сприятливе для демократії соціальне середовище).

Отже, громадянське суспільство 1,
що формувалося від XVII і аж до першої половини XIX століття,
на практиці було молодим буржуазним суспільством, що утверджувало:
ліберальні свободи,
підкорялося закону,
формувало громадську думку з проблем, які були визнані загально значимими.
Людей у ньому єднали спільні інтереси.
Захищати ці інтереси люди намагалися через створювані ними спілки та об’єднання, які функціонували автономно, під охороною закону.

Громадянське суспільство - ІІ,
(триває з середини ХІХ і аж до другої половини ХХ ст).
Стають популярними соціалістичні концепції суспільного розвитку, серед них одна з найбільш радикальних — марксизм. К. Маркс і Ф. Енгельс та їх послідовники оголошують громадянські зв’язки і громадянське суспільство формою класових відносин, що була породжена капіталістичним способом виробництва і має загинути разом з ним.
В першій половині ХХ ст. в низці країн громадянське суспільство взагалі на деякий час сходить зі сцени внаслідок гіпертрофії державних функцій “легітимного насильства” (фашизм і сталінізм).
На період громадянського суспільства-ІІ припадає найвище піднесення громадського життя в Центрально-Східній Європі і, зокрема, в тій частині України, яка належала до Австрійської імперії.
На початок ХІХ ст. у складі Австрійської імперії знаходилося 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття

Злет громадянської свідомості і організованого громадського життя українців Галичини сприяв:
відродженню їх економічного та політичного життя;
зростанню національної гідності ;
спростував упереджені твердження щодо нездатності українців до державного життя, єднання і громадянської поведінки.
В Галичині громадянське суспільство було розвиненим упродовж 20-30-ті років, аж до приєднання її до СРСР (22.12.1922)
Тут діяли такі національні економічні товариства, як “Дністер”, “Народна торгівля”, “Сільський господар”. Тільки Центральна асоціація українських кооперативів об’єднувала 4000 кооперативів і 700 тис. членів.
Зусиллями товариства “Просвіта” і “Рідна школа” було засновано близько 40 гімназій, ліцеїв, професійно-технічних училищ та понад 3000 народних українських шкіл.
Розвивався жіночий рух.

Визначні українські вчені цього періоду М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський Присвячують свої твори теорії громад, громадського життя і правової держави.
У цілому їхній вплив кардинально не вплинув на громадянське суспільство, бо як і в інших державах, в Україні в той час його витісняв соціалізм.
Соціалістична орієнтація зумовила ілюзії у сприйнятті тогочасної дійсності, що привели до політичних помилок у період національної революціїї 1917-20 рр
Серед західноєвропейських теоретиків І пол. ХХ ст. всебічно досліджував феномен громадянського суспільства італійський марксист Антоніо Грамші.
Його метою було:
- позбутися поділу на громадянське суспільство і державу;
- побудувати так зване “регульоване суспільство”.
Грамші став провісником наступного етапу розвитку— “громадянського суспільства ІІІ”.
.

Громадянське суспільства ІІІ
З крахом комунізму і кризою соціалістичних ідеологій центр ваги в дослідженні соціальних проблем перенесено з соціалізму на демократію.
Найбільш відомим серед цих дослідників Юрген Габермас зі своєю теорією “публічної сфери”.
Демократична теорія, яку слід застосовувати для аналізу соціальних проблем це
концепція громадянського суспільства.
Успіх раніше забутої концепції громадянського суспільства в післявоєнний період, а особливо у 80-90-ті роки ХХ ст. пояснювався тим, що за її допомогою спочатку було розроблено нову “стратегію трансформування диктаторських режимів”, а потім вона стала інструментом пояснення, чому і як відбулося падіння комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі та від чого тут залежатимуть успіхи в утвердженні демократичних інститутів

Отже, громадянське суспільство — це стара, але дуже актуальна теоретична концепція, котра володіє значним аналітичним, нормативним і політичним потенціалом

Головні ознаки громадянського суспільства:
розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;
демократія і плюралізм в політичній сфері;
ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства;
середній клас як соціальна основа громадянського суспільства;
правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави;
ідеологічний і політичний плюралізм;
свобода слова і засобів масової інформації.

СТРУКТУРА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
перший рівень між особових взаємодій - базові (первинні, вітальні) потреби в їжі, одязі, житлі і т.д., забезпечуючи життєдіяльність індивідів. Вони задовольняються завдяки виробничим відносинам і реалізуються через такі суспільні інститути, як професійні, споживацькі та інші об'єднання та асоціації;
другий рівень між особових взаємозв'язків - потреби в продовженні роду, здоров'ї, вихованні дітей, духовному вдосконаленні, інформації, спілкуванні, сексі і т.д., які реалізують комплекс соціокультурних відносин (включаючи релігійні, сімейно-шлюбні, етнічні та інші взаємодії) в рамках таких інститутів, як сім'я, церква, освітні і наукові установи, творчі союзу, спортивні суспільства і т.д.;
третій, вищий рівень між особових відносин складають потреби в політичній участі, пов'язані з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і ціннісних орієнтацій. Політичні переваги індивідів і груп реалізуються за допомогою груп інтересів, політичних партій, рухів і т.д.

ЛОБІЗМ -ЦЕ
широко визнаний засіб формального і неформального впливу груп інтересів на владні структури з метою прийняття необхідних їм рішень;
цілеспрямований вплив політичних і соціальних сил на законодавчі, виконавчі і державні органи влади з метою задоволення своїх інтересів

ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЗАЗНАЧЕНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ:
• лобіювання – законний вплив зареєстрованих та акредитованих в установленому порядку осіб (лобістів), який здійснюється на замовлення, на органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб під час розроблення та прийняття (участі у прийнятті) ними нормативно-правових актів;
• лобіст – фізична або юридична особа, зареєстрована у визначеному цим законом порядку, яка на замовлення здійснює законний вплив на діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб під час розроблення та прийняття (участі у прийнятті) ними нормативно-правових актів;
• лобістська діяльність – підприємницька діяльність з надання лобістських послуг;
• лобістський контакт – усний чи письмовий (враховуючи засоби електронного зв’язку) зв’язок лобіста з посадовою або службовою особою органу державної влади та місцевого самоврядування, який здійснюється з приводу розроблення та прийняття нормативно-правового акта;
• лобістські послуги – діяльність лобіста, яка включає в себе лобіювання

Спеціальні ЗАХОДИ ЛОБІСТІВ:
– здійснення політичного тиску на центральні органи державної влади (погрози й організація загальнодержавних страйків, підкуп голосів у парламенті тощо);
– демонстрація економічного тиску (погрози відмовитися від сплати податків; вимоги територіальної автономії, самостійності в розв’язанні проблем розподілу квот, ліцензій, укладання економічних договорів тощо);
– використання можливостей засобів масової інформації з метою формування суспільної думки.

ЗА ХАРАКТЕРОМ УХВАЛЕНИХ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ ЛОБІЮВАННЯ ПОДІЛЯЄТЬСЯ НА:
– правотворче (лобізм у законодавчих органах шляхом прийняття нормативних актів);
– правозастосовне (лобізм у виконавчих органах шляхом застосування норм права);
– правоінтерпретаційне (лобізм шляхом тлумачення актів права).